Аутсайдери

Начало книги

Коли я вийшов із темряви кінотеатру на освітлену яскравим сонцем вулицю, у голові крутилися лише дві думки: про Пола Ньюмана[1] й про те, як повернутися додому. Мені було прикро, що я не схожий на Пола Ньюмана. Він крутий, а я ні. Утім, гадаю, я таки непоганий з вигляду. У мене світло-каштанове, майже руде волосся й зеленаво-сірі очі. Шкода, що сірий не переважає, — я ненавиджу мало не всіх зеленооких хлопців, — але тут нічого не вдієш. Волосся в мене довше, ніж у більшості однолітків. Воно здіймається сторчма ззаду, а спереду та з боків довге. Але я масноволосий: у моєму районі стрижених майже немає. До того ж довге волосся мені личить.

Додому було далеко, поруч нікого, та я й не шукав товариства. Люблю дивитися фільми на самоті, щоб заглибитися й прожити все разом з акторами. Ходити в кіно з кимось якось незручно — усе одно що читати, коли у твою книжку зазирають через плече. У цьому я не такий, як усі. Ну, приміром, мій старший брат, Живчик — йому шістнадцять і от-от має виповнитися сімнадцять — узагалі книжок не розгортає. А найстарший брат, Деррел — ми його називаємо Деррі, — забагато працює й запізно повертається, тож йому вже не випадає малювати чи книжки читати. Тобто в цьому я на братів не схожий. Та й у всій нашій ватазі ніхто так не кайфує від фільмів і книжок, як я. Раніше я взагалі думав, що один такий у світі. От і швендяв сам.

Читать дальше →