Жовтий Кром

Начало книги

На цій лінії ніколи не ходив експрес. Поїзди — а їх було небагато — зупинялися на всіх станціях. Їхні назви Деніс знав напам’ять: Боул, Тріттон, Спейвін—Делавар, Ніпсвіч, Уест—Баулбі й, нарешті, Камлет. На цій останній він завжди виходив, а поїзд ліниво сунув далі, невідомо куди, в зелені глибини Англії.

Тепер поїзд із Денісом, пахкаючи, відходив від Уест—Баулбі. Слава богу, наступна станція — вже його. Деніс зняв з полиці свої речі й акуратно склав їх у кутку напроти себе. Марна праця. Але ж треба якось згаяти час. Скінчивши, він знову опустився на м’яке сидіння й заплющив очі. Було дуже жарко.

Ох, уже ця дорога! Дві години геть–чисто викреслені з життя; дві години, за які він міг би зробити так багато, так багато… Написати гарного вірша, наприклад, або прочитати розумну книгу. А натомість… Його занудило від запаху запилених подушок вагонного сидіння.

Дві години. Цілих сто двадцять хвилин. Все що завгодно можна зробити за стільки часу. Все що завгодно. Нічогісінько. В нього були сотні годин, і як він з них скористався? Змарнував їх, розтринькав дорогоцінні хвилини, немовби їх було в нього безліч. Деніс тяжко зітхнув, нещадно засуджуючи і себе самого, й усю свою поведінку. Яке він має право грітися на сонечку, займати сидячі місця у вагонах третього класу, взагалі жити? Ніякого, ніякого, ніякого.

Читать дальше →