Носій долі

Начало книги

Я дрейфую на крижині.

На розгойданій слизькій поверхні теплого льоду, всіяній химерними візерунками, що колись були шпангоутами й бортами гордого крижаного дракара. Вони стирчать навколо мого дрижкого, облитого крижаною солоною водою тіла, ніби заокруглені вістря шабель, ніби фрагменти скляного скелета, всуціль вкритого овальними отворами, мереживними орнаментами, що дедалі збільшуються, поки корабель тане. Тане в морі. За кількасот кілометрів від найближчого берега, серед лютого гуготіння чорних хвиль зимового шторму, справдешніх бурунів понад десять метрів заввишки, увінчаних білими димними ковпаками піни. Я — один.

Сам-один над зеленою стугонливою безоднею, сам посеред крижаного клекотіння шторму. Сам серед солоної завії, що шмагає цупкий, вкритий шкарупою солі одяг. Навколо мене стирчать філігранні прозорі ікла, зроблені з чогось, що не зовсім правильно назвати льодом, та все ж воно тане. Розчиняється в морі, як кубик льоду в теплуватому віскі. Дуже далеко від берега. Швидка, елегантна й вигадлива розв'язка. Найлегша з можливих. Без ґвалту, блискавиць і заклять. Вигадана кимось, розумнішим за Ван Дікена. Ще трохи — і крига перетвориться на купу безформних уламків, а моє дрижке промерзле тіло зіслизне в крижану воду, стане дрібкою, що якусь мить колихатиметься посеред реву водяних гір. Дві хвилини до гіпотермії, а потім — остання мандрівка вниз, у холоднющу солону темінь глибин, яку вже відбули всі ті, хто мені довірився. Судомні намагання дихати водою в пітьмі, розпачливе захлинання важкою солоною водою. Лишився тільки я. Я — один.

Читать дальше →