Занадто гучна самотність

Начало книги

Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору старого паперу, така вона, моя любовна історія. Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років обмащуюся літерами, вже навіть схожий на ті наукові словники, яких точно напресував десь із тридцять центнерів, я джбан, повний живої і мертвої води, лиш трошки нахили — й потечуть із мене чудові думки, я мимохіть освічений, тож, власне, навіть не знаю, які думки мої й походять від мене, а які я вичитав, отже, за тих тридцять п’ять років я з’єднався із собою і зі світом навколо, бо, читаючи, я насправді не читаю, я набираю в дзьобик гарне речення й смокчу його, мов карамельку, наче ціджу чарочку лікеру, допоки його думка в мені не розіллється, наче алкоголь, вона довго всотується в мене, аж доки не лише заповнить мозок і серце, а й загуркоче у венах до самих кінчиків судин. Так за місяць я пресую десь двадцять центнерів книжок, але щоб мати силу на таку милу Господу працю, за тридцять п’ять років я випив стільки світлого пива, що ним можна було б наповнити п’ятдесятиметровий басейн чи всі посудини для різдвяних коропів[1]. Так я мимохіть помудрішав і нині переконуюсь, що мій мозок — це спресовані гідравлічним пресом думки, пакунки ідей, а моя голова з вигорілим волоссям — горішок Попелюшки, і знаю я, що ще кращими, напевно, були часи, коли всі мудрощі були записані лиш у людській пам’яті, тоді, якби комусь заманулося спресувати книги, він мусив би пресувати людські голови, але й це б не допомогло, бо правильні думки приходять іззовні, вони поруч із нами, наче ті макарони в бідончику[2], тому коніаші[3] по всьому світу марно палять книги, якщо вже в тих книгах записано щось справжнє, чується тільки тихий сміх палених книг, адже путня книжка завжди вказує кудись назовні.

Читать дальше →