Микита Братусь

Начало книги

Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Сніги тікають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. Небо оновляється - засиніло зовсім по-весняному.

Сад мій стоїть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось розкриються бруньки.

- Здрастуй, - кажу йому, знімаючи шапку. Щоранку знімаю перед ним свою заячу шапку, зав'язану вухами на потилиці. Дівчата сміються:

- Ви в нас, Микито Івановичу, як народний артист! Думають, дивакує старий.

- Цокотухи, - кажу, - ви не смійтесь, бо це не дивацтво, без цього сад родити не буде.

- Без вашого здоровкання?

- Авжеж… Бо я коли здоровкаюсь до яблуньки чи до грушки, то й дивлюся заодно - яка ти є. Чи не звившкідник на тобі гнізда, чи не холодно бруньці, чи не потребуєш від мене якоїсь термінової допомоги.

Спокійний, сумирний стоїть сад. Коли буває вітряно, тоді, бачили б ви, якими стають мускулястими оці пружні дерева! А зараз кожне наче мріє про щось, глянцевим полиском вилискує на сонці, а там, де я проходжу, деревце ніби ненароком зачіпає мене, тягнеться до мене своїми живими, вогкими руками. Не дурне, знає, до кого йому тягтися… Ще б пак не знати: в цей сад я вклав двадцять років життя і не менше двісті років - енергії.

Читать дальше →