Душа окаянна

Начало книги

Вечоріло. Над притихлим містечком кружляла пухнаста біла заметіль, голодним звіром завиваючи у полі поза містечковою межею та кидаючи у вікна пригоршні білого, лапатого снігу. Мóрозко, непривітно та якось лячно. У таку негоду краще вдома сидіти.

У великому, просторому будинку панотця Сави Красногляда в цю негідь тепло та затишно, горять заправлені олією каганці, стрибають вогники лампад перед святими образами, й теплó, легке та затишне, наповнює велику світлицю, торкаючись м’яким світлом замислених мовчазних лиць трьох жінок, що сидять укупі біля вогнища за вишиванням. Дві ще досить молоді, й одна в літах – священикова дружина. Мовчать. Васса Карпівна, вродлива ще, тендітна попадя, спокійними рухами вишиває рушник і час від часу скидає світлими блакитними очима на насуплене личко молодшої донечки. Марта – її наймолодша та найулюбленіша дочка. Що вже боліло, що вже страждало за нею материнське серце Васси. Волелюбна й непримхлива, ця остання Вассина дитина була їй постійним болем і тугою. Глибоко зачаївся острах за нею в материному серці, боялася вона, недаремно боялася за Марту. Та був би отець Сава не такий лютий, не такий жорстокосердий, і бодай трішки поводився з Мартою злагідніше… Де там! Дарма що має сан і стоїть перед престолом Божим, лиха таки людина, і довгі роки служіння Господові анітрохи не пом’якшили його серця, не змінили гнівливого, жорстокого норову. Сама Васса за роки подружнього життя вже якось ізвиклася з тим його лютуванням, хоч бувало й діставала від його гарячої руки таких побоїв, що тиждень тіло вогнем пекло. Втім, усе це забувалося та пробачалося, до того ж давно вже не чіпала її важка чоловікова рука. Інша річ замолоду… Важко те пригадувати.

Читать дальше →