ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ

Начало книги

Про трагедію Української Галицької Армії, що відігралася в Наддніпрянській Україні в часі від ранньої осени 1919 до весни 1920 р., появилося в роках між світовими війнами — окрім численних спогадів у Літописі Червоної Калини й календарях того ж Видавництва та інших — кілька праць учасників подій. Це спогади Осипа Назарука,[1] Євгена Бородієвича,[2] Осипа Левицького,[3] Ілька Цьокана,[4] Юри Шкрумеляка,[5] Степана Шухевича,[6] Івана Максимчука,[7] о. Остапа Гайдукевича.[8] Назарук був політичним діячем, всі інші мемуаристи — військовики. Їхні спогади взаємно доповнюють одне одного. Вони дають широку картину тих нещасть, що падали на Галицьку Армію, яка належала до елітарних стягів України в роках її визвольної боротьби наших часів. Перед очима читача — немов на екрані — пересуваються трагічні змагання галицького Стрілецтва з жахливими епідеміями, що скосили десятки тисяч стрільців і старшин; нас глибоко хвилюють простодушні, але які ж сумні рефлексії безпретенсійного Бородієвича, або останній акорд чужинецького відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста, майора Ледерей, що на початку листопада 1919 р. перевіз в Україну санітарний поїзд, закуплений Урядом ЗУНР, із шпиталем на двісті ліжок, і написав про те, що він там бачив.[9]

Читать дальше →