Теплі історії до шоколаду

Начало книги

Скільки себе пам’ятаю, любила слухати історії. «Розкажи мені історію!» — зараз думається, що це була фраза, якої чи не найбільше боялися мої рідні. Вони добре знали, що за нею прозвучить інша: «Ще якусь розкажи, ну будь ласка!» І розповідали, вигадували, купували сотні книжок, знайомили з неймовірними людьми, брали в цікавезні подорожі, давали читати старі щоденники, показували альбоми зі старими родинними фотографіями, оповідали події з життя пращурів, даючи потримати старі поторсані мапи й книжки старослов’янською, пожовклі листи, написані красивим, вишуканим почерком, значки й навіть зброю.

Потім мені почали дарувати записники — і я писала в них свої історії. Записувала розповіді рідних, особливо найдавніші, знову надокучала, випитуючи щось про прадіда-вчителя, священика й офіцера, його закохану дружину-пригодошукачку, їхніх дітей — акторку Ольгу, вчительку Галину, перекладачку Зіну й дідуся — теж учителя й неймовірного пригодошукача. Його я любила до безтями. Він знав силу-силенну історій, своїх і родинних, учив мене грати в шахи і стріляти — з лука та гвинтівки. Я так сильно любила його оповіді про армію, що ще в дитинстві вирішила: вийду заміж лише за чоловіка, у якого також буде щедрий запас армійських історій. Я любила випитувати бабусю про її дитинство в Польщі, про їхні пригоди, про німців і чорниці. Про прапрадіда по татовій лінії, запорізького козака, історій я чула менше. Але ніщо мені не заважало їх вигадувати самій.

Читать дальше →