Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Начало книги

Хіба що заздалегідь треба написати один на видраному (акуратно вирізаному) аркуші із зошита в клітинку. Запечатати в конверт. Наліпити марку (обов’язково облизати!). І заховати. Забути. А потім знайти і довго роздивлятися, побачити, під яким дивним кутом падає дощ.

Я не написала такого листа свого часу.

Я жалкую.

Я перевіряю поштову скриньку, в якій немає навіть періодики.

Поруч зі мною живе Міша - мій добрий знайомий. Я хочу, щоб його «листи» знайшли адресата.

Тому почну, а він розхоробриться і, певно, сам продовжить.

…

Міша і міша сидять в темній кімнаті. Міша напружує зір, намагаючись розгледіти наклейки від жувачок, що торік наліпив на шафку. А міша байдуже витріщається очицями-ґудзиками на смужку крикливого світла з-під дверей.

Нове життя югославського бабиного пальто.

В залі співають «Ландиші, ландиші, свєтлово мая прівєт» і густо пахне холодцем.

- Іван Афанасійович, а де Ваш онук? Спить?

- Щас!

Читать дальше →