Малий Мук

Начало книги

Жив собі колись у Нікеї чоловік, якого прозивали Малим Муком. Я його добре пам'ятаю, бо якось, коли я ще під стіл пішки ходив, батько добряче нам'яв мені потилицю через нього. На той час Малий Мук уже був у літах, але на зріст — жабі по коліна. Вигляд він мав доволі кумедний: на маленькому, худому тільці стирчала величезна голова, значно більша, ніж у решти людей. Жив той Маленький Мук у великій старій кам'яниці. Він навіть сам собі куховарив, і не було про нього ні слуху, ні духу, — виходив-бо бідолаха з дому тільки раз на чотири тижні! — хіба що густий дим по обіді раз по раз шугав з його димаря, і люди знадвору бачили, як у вечірній час Мук гуляє собі дахом. Тільки велика голова сновигала туди-сюди на тлі неба. Вдачу я і мої товариші мали лиху і любили пограти на нервах перехожим, тому день, коли Малий Мук виходив надвір, був для нас справжнім святом. Ми збиралися перед його будинком і чекали, доки він вийде. Обережно прочинялися двері, і спершу звідти вистромлялася велика голова у просто-таки велетенському тюрбані, а відтак з'являлося дрібне тіло у старому халаті і просторих шароварах, перехоплених широким поясом. На ньому теліпався довгий кинджал, такий довжелезний, що годі було сказати, чи то кинджал причеплений до Мука, чи то Мук править за доважок до кинджала. Коли він виходив-таки на вулицю, ми нетямилися від радощів, підкидали у небо свої шапки і танцювали навколо нього мов навіжені. Мук поважно кивав нам головою й розгонистою ходою чимчикував вулицею. А ми, хлопчаки, бігли за ним і кричали: «Малий Мук! Малий Мук!» Навіть пісеньку склали про нього:

Читать дальше →