Червоні хащі

Начало книги

У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. Я пригадую давні часи, сміюся зі старих анекдотів і годую Бродягу хлібом, коли вдається назбирати той хліб під час сніданку. Якщо зранку світить сонце, а таке в наших краях буває часто, тоді день зовсім хороший.

Про погані дні я не хочу розповідати. У вас самих таких десь, певно, вистачає, — то нашо ще мої? А в хороший день, як нічого не болить і сяє сонечко, я сиджу до обіду на гойдалці, пригадую, як усе було колись, як минуло життя і як я потрапив сюди, в Червоні Хащі. І що після того сталось. Але ніколи не замислююся про те, що буде далі: вже немає сенсу. Найкраще — дочекатись обіду, а потому знайти собі куточок і спробувати почитати щось нове.

Я випробовую по книжці на день і зазвичай кидаю її ще до вечора. Мені би зараз не завадив Джек Лондон — зібрання з чотирьох сірих томів, яке колись купувала Марія в обмін на макулатуру. Тоді ми вдвох працювали у школі, з папером проблем не було (і своїх залишків вистачало, й діти збирали за рознарядкою райвно), тож книжок удома було багацько. Я часом шкодую, що не забрав їх зі собою, — ці новосельці навряд чи щось із нашого читатимуть.

Читать дальше →