Пафос

Начало книги

Дехто вважає, що великі за обсягом тексти корисно починати епіграфом. Він виникає, здебільшого, як кокетливий свідок досвіду, ерудиції, питатолюбної, енциклопедійної начитаності автора. Ось він, красень-епіграф: зручно, доречно, посуттєво і принагідно вмощується у правому верхньому куті сторінки посланцем книжкової полиці, Найповажнішої Окниженості письменницького кабінету, всіх публічних, приватних і профспілкових бібліотек, обтяжених авторовою абоненцією, всіх майстерень і робітень, де автор набирався танцівної словарної вишуканості. Він обіймає визначене традицією місце: петитний і зрозумілий, іронічний і вибачаючий, сам-у-собі текст і, зрештою, пасивний синтез. Він надається розмноженню та селекції. Його можна потроїти, подесятерити. Тоді ескадрон епіграфів перетвориться на неабияку лексичну силу й остаточно захопить владу на перших сторінках твору. Або ж на всіх сторінках. Зранена смертю Великого Стилю уява вже не опирається невблаганному (і, одночасно, балаганному) видінню роману, що складений з самих лише епіграфів. Зрештою, хтось — здається, шизоїдний безбатченко Родольфо Картенат — вже написав щось подібне… Поряд із можливістю роману-епіграфа однаково можливим видається існування надпроникливого читача, шерлока пінкертона писемності, котрий, лише прочитавши епіграф, вже знає наперед і зміст, і всі ті сюжетні колізії, і всю ту метафоричну строкатість, над якими так довго і необачно працювала авторська уява. Саме у передчутті цього читача я запаковую на початок тексту щойно згаданий ескадрон.

Читать дальше →