Чорне і сріблясте

Начало книги

У мій тридцять п’ятий день народження пані А. зненацька облишила свою впертість — ця риса, на мою думку, характеризувала її краще за всі інші, — і, лежачи в уже ніби й завеликому для неї ліжку, врешті-решт покинула всім нам знаний світ.

Того ранку я поїхав до аеропорту по Нору, яка саме поверталася з короткої ділової поїздки. Був пізній грудень, але зима десь барилася, і на монотонних узбіччях автостради сивів тонкий шар паморозі; та паморозь наче вдавала з себе сніг, який усе не наважувався випасти. Нора відповіла на телефонний дзвінок, проте говорила небагато, переважно слухала. «Зрозуміло, — сказала вона. — Гаразд, тоді у вівторок». І додала одну з тих фраз, які підсовує нам досвід, коли сказати щось треба, а відповідних слів бракує: «Що ж, може, так воно й краще».

Я звернув на парковку біля першої ж заправки; Нора вийшла з авто й рушила світ за очі вздовж стоянки. Вона тихо плакала, затуливши долонею рот і ніс. Серед безлічі всього, що я дізнався про свою дружину за десять років подружнього життя, є й таке: переживати біль вона воліє на самоті. Стає раптом геть недосяжною і нікому не дозволяє себе розраджувати, накидаючи мені роль стороннього спостерігача, з якого нічого взяти: така-от надмірна сором’язливість, яку я не раз приймав за брак щирості.

Читать дальше →