Коротка історія семи вбивств

Начало книги

Слухайте.

Мерці ніколи не перестають говорити. Можливо, через те що смерть — зовсім і не смерть: тебе нібито залишили в школі після закінчення занять, точніше, затримали після школи життя. Ти знаєш, звідки ти йдеш, і завжди повертаєшся з того місця. Ти знаєш, куди прямуєш, хоча, здається, що ніколи туди не втрапиш, і ти вже мертвий. Мертвий! Звучить як вирок, цілковитий кінець, та насправді це не так. Ти й далі триваєш. Ти зустрічаєш людей, які мертві довше за тебе; ти весь час рухаєшся, не йдучи нікуди, слухаєш їхнє виття і шипіння, бо всі ми — духи чи вважаємо себе за духів, але правда в тому, що всі ми — просто мертві. Духи легко, як протяг, прослизають усередину інших духів. Так, іноді жінка прослизає всередину чоловіка і стогне — пам’яттю про любовні утіхи. Вони стогнуть досить голосно, але крізь вікно це заледве чується — як тихе посвистування чи шепотіння під ліжком, і маленькі діти думають, що то домовик. Мерці люблять лежати під живими з трьох причин: (1) більшість часу ми проводимо лежачи; (2) низ ліжка скидається на віко труни; але (3) там є вага, вага людини на ліжку, і в цю людину можна прослизнути, зробивши тіло важчим, а ще можна чути биття серця, споглядати, як воно пульсує, слухати шум ніздрів, коли легені проштовхують крізь них повітря, — і заздрити навіть коротесенькому живому подиху. Що ж до трун, то особисто я про труни не пам’ятаю нічого.

Читать дальше →