Життя як життя

Начало книги

Крізь шибки вікна у краплях недавнього дощу бачу: дід Данило до мене дибає. Тяжко дибає, раз у раз зупиняючись і обвисаючи на милицях, а дерев'яну ногу випростує уперед, наче просушує на легкому літньому вітерці. Рідну ногу свою Данило загубив на лузі, по той бік Дніпра, на початку осені сорок першого року, коли тікав від червоних під німця. Чиясь міна, пострілювали з обох боків, упала поруч і одчикрижила ногу вище коліна. Доповз до берега, почав кричати «Перевозу!», уже стікаючи кров'ю, на цегельні його почули. Коли повернулися червоні, Данило, інвалід війни, фронтовик, приліпився комірником, і перетоптав у голодні роки усіх удів сільських, та й не тільки удів, — за миску чечевиці із колгоспної комори. Тепер йому — за вісімдесят, заслужений ветеран. Із травневого мітингу біля пам'ятника Невідомому солдатові і традиційного післямітингового випивончика на лоні весняної природи його, п'янющого, привозять колгоспною підводою. Поки була жива дружина, доставляла Данила від пам'ятника на наш куток тачкою. Тачка була закоротка, Данилова нога і дерев'яний костур тяглися по землі, слідом дрібцювала вівця, яка у них була і за пса, і за кота: Данило, добре ковтнувши, переконував сусідів, що вона і гавкає, і мишей ловить. Дід Данило для мене — жива історія: свого часу він відбув три роки Біломорканалу і не тільки повернувся живим, а й приніс у село нагороду за доблесну працю — червоний вимпел…

Читать дальше →