Листи з фронту

Начало книги

Покотилося по селу, що баба Марійка померла. Першими забігли, по дорозі до школи, сестрині онуки. Через поріг — а баба Марійка наварила вермішелі, маслом засмачила й кошенят годує. Привела їх кішка двійко, аж тут Дзюнзюрка нагодилася: давай, каже, я в рівчаку їх потоплю, саме негода така, бурчак реве, подумати страшно. Марійка й пожаліла кошенят, тепер ось клопіт.

— Ой бабо, а ми чули, що ви померли!

— Та ні, онучки, це у мене давлєніє, приступ був…

Дала їм по пряничку, побігли.

Ще слід не прочах, коли машина біля двору зупиняється. Марійка не стала чекати, вийшла за поріг, а вже по стежці покійної сестри зятьок черевом трясе — шофер у колгоспі, а розпасся, наче який кухар з ресторану. Уздрів бабу, аж за черево вхопився:

— Ха-ха, а я вас ховати приїхав!

— Так-таки не терпиться бабу закопати?

— Нам аби зачепеньку, щоб випити! — підхопив зять.

Легко жив, легко й балакав. А бабу не забував, хоч яка вона йому там рідня: вугольку добуде, дровепь нарубає, і город Марійчин перший на кутку ореться, бо йому все доступніше — голову колгоспу возить. Правда, хату вона на нього переписала, бо на кого ще?

Читать дальше →