Світован. Штудії під небесним шатром

Начало книги

Голос у слухавці був старечий, деренчливий. Геть вицвілий, вивітрений часом голос.

— Пане… Не знаю, як вас називати…

— Можна й не називати. Кажіть, — приохочував я.

— Ви пишете, правда?

— Пописую щось.

— А я малюю. Все життя малюю. Щось удається, щось не дуже. Не буду хвалитися, най люди кажуть. На те в них очі. Ми, художники, промовляємо барвою… — слова його, як і голос, були теж безбарвні. Слова маляра. — Я вас упізнав на світлині в книжці… Ви вже інший на позір, але головне в рисах залишилося. Те, що художники вихоплюють одразу в обличчях, за що чіпляються оком. Розумієте?

— Розумію, — згодився я, хоча направду не розумів, про що йдеться.

— Ні, я вас не малював… Але я малював старого. Того діда, що був тоді з вами. Там, на горі, під розложистим горіхом. Ви варили з яблук сироп.

— Мед. Яблучний мед.

— Може. Не знаю. Та я не про це. Про того старого… Хто він був?

— Хто? Я й досі цього не знаю.

— Як? Ви ж пишете про нього.

Читать дальше →