Картковий будинок

Начало книги

Ніщо не тривке, не вічне. Ні сміх, ні хіть, ні навіть саме життя. Ніщо не вічне. Саме тому ми й намагаємося взяти все з того, що маємо.

Навіщо марнувати життя на пошук епітафії? «Світлої пам’яті». У кого, як не в недоумка, можуть викарбувати таке над головою? Це ніщо як сентиментальна нестриманість. Визнаймо факт: життя — це гра з нульовим підсумком, а політика — це те, як ми вирішуємо, хто переможе, а хто програє. І неважливо, подобається нам це чи ні, ми всі у ній гравці.

«З повагою від усіх знайомих». Знову безглузде скигління. Не для мого пам’ятника. Людину мотивує не повага, а страх; саме так будуються імперії й починаються революції. В цьому секрет великих людей. Коли людина боїться, її можна розчавити, знищити разом з її повагою. Фундаментальний страх п’янкий, непереборний, він дає волю. Завжди сильніший за повагу.

Завжди.

Спливла, здавалося б, мить, відколи вона повернулася додому, виснажено спіткнувшись об останній східець, а ранкове сонце, повзучи фіранкою, вже штрикало пальцями їй у вічі й починало моститися на подушці. Вона роздратовано перевернулася. В голові стояв туман, ноги боліли, а у ліжку поряд було порожньо. Допомогти прикінчити ту другу пляшку «Лібфраумільху»[1] було паршивою ідеєю. Вона здала оборону, потрапила у куток з якимось вилупком з «Сану»[2] — суцільні прищі й непрямі натяки. Їй довелося розлити залишки вина йому на сорочку, щоб утекти. Вона хутко зиркнула під ковдру — переконатися, що ще не зовсім здуріла і він не зачаївся там. Зітхнула: в неї навіть не дійшли руки, щоб зняти шкарпетки.

Читать дальше →