І будуть люди

Начало книги

Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?

Десь позаду лишилося єпархіальне училище — на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгими молитвами і короткими сніданками з пісними, як обличчя начальниці, супами.

І з незмінним глузливим прізвиськом: «шльонки».

Воно прилипало разом із формою. З першого ж дня, коли до батьків виходила уже не їхня дитина, а незнайома дівчинка, — в строгому платтячку, темному фартушкові, з переляканими оченятами, — аж до тієї довгожданої миті, коли доросла дівчина зривала із себе тісну остогидлу форму, — вона була «шльонкою».

Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гірким всеоб’ємним змістом. Досить було вимовити: «шльонка» — і вже нічого не треба казати. Ним було сказано все. І що твій татусь — не багатий священник, а бідненький попик, своєрідний люмпен серед духівництва Росії; що він не мав змоги віддати тебе до гімназії; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, — казенне; і суп, який ти їси, теж казенний, і ліжко, на якому ти спиш, — казенне; і навіть, здається, й повітря, яким ти отут дихаєш, теж придбане на казенні кошти, дані православною церквою для дітей своїх обділених слуг.

Читать дальше →