Поклоніння ящірці

Начало книги

Усе буде добре, заспокоював я себе.

Усе й справді було добре. Минуло чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться.

Я дивився на його білу (але на оранжевий манер) сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.

Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.

Тоді неприємності й почались.

Я лежу на веранді — прозорій та ажурній, бо з трьох сторін оточеній вікнами — і прислухаюся до шуму дощу. Прозора скляна веранда, залита сірим грозовим світлом, вікна у підтьоках дощу і стара (старезна) канапа із колись червоною обшивкою. Старий магнітофон тихо шепоче старого Pink Floyd’а, касети якого майже акуратно поскладані при стіні. “Юпітер”, щоби ліпше було чути, я поставив на немолоду, змордовану долею і моїм задом табуретку. На веранді, взагалі то, крім канапи, магнітофона та ще столика з парою стільців, більше нічого й немає. На монетні стовбці книжок я вже звик не звертати уваги. Стіл у кутку — старий. Із картоном, підкладеним під ніжки, зі старою друкарською машинкою “Еріка” на спині. На кришці стола можна нарахувати з десяток коричневих кілець від горнятка з чаєм. Горнятко старе і потріскане, тому протікає. Поступово.

Читать дальше →