Втрачені ілюзії

Начало книги

За тих часів, коли починається наша повість, по малих провінційних друкарнях ще не було верстатів Стенгопа і валків для накатування фарби. Хоч Ангулем своїм паперовим промислом був зв’язаний із паризькими друкарнями, тут по-давньому працювали на дерев’яних машинах, завдяки яким і виник у нашій мові нині вже забутий вираз: довести верстат до скрипу. У відсталій місцевій друкарській справі й досі використовували просякнуті фарбою шкіряні тампони, якими відбивальник наносив фарбу на шрифт. Висувна плита, де містилася форма з набраним Шрифтом, на яку накладали аркуш паперу, витісувалася з каменю і виправдовувала свою назву — мармур. Сучасні ненажерні механічні верстати так уже зітерли з пам’яті цей механізм, котрому, при всій його недосконалості, ми завдячуємо прекрасними виданнями Ельзевірів, Плантенів, Альдів та Дідо[1], що варто докладніше розповісти про оте старовинне устаткування, до якого Жером-Нікола Сешар відчував забобонну любов, оскільки воно відіграє певну роль у цій великій повісті про малі діла.

Читать дальше →