Зимові заручини

Начало книги

Спершу ми були єдиним цілим. Однак Бог вирішив, що в такому вигляді ми Його не задовольняємо, тому заходився розділяти нас. Бог дуже тішився нами, а потім, коли ми Йому набридали, забував про нас. У своїй байдужості Бог бував такий жорстокий, що це мене жахало. Бог також умів удавати лагідність, і тоді я любив Його, як нікого ніколи. Гадаю, усі ми могли б жити певною мірою щасливо — Бог, я та інші, — якби не ця клята книжина. Терпіти її не міг. Я знав, що зв’язок між нами — один з найвідразливіших у світі, але жах опанував мене пізніше, значно пізніше. Я не одразу це збагнув, бо надто мало знав. Так, я любив Бога, але ненавидів цю книжку, до якої Він зазирав з будь-якого приводу. Що ж до самого Бога, Його це невимовно тішило. Коли Бог був у доброму гуморі, Він писав. Коли гнівався, писав. І одного дня, піддавшись дуже поганому настрою, Бог зробив невимовну дурницю. Він розбив світ.

Часто кажуть, що старі будівлі мають власну душу. Аніма — ковчег, де речі здобували життя, — ще й наділяла старі будівлі особливо неприємним характером.

Читать дальше →