Елізіум

Начало книги

Взолочене сонцем місто гріло руки над вогнищами, щедро осінню розпаленими на кам’яних площах. Величні запахи прощального тепла млостили душі городян добросердям, і ті всміхалися частіше, ніж належало.

Того року осінь не квапилася до вирію. Сонце, передчуваючи тривку зиму, не випускало землю з обіймів, і, здавалося, карусель тепла обертатиметься вічно. Ліза обожнювала осінь. Таку — понад усе. Перекочуючи за щокою м’ятний льодяник й наспівуючи, безтурботно прогулювалася. Серйозних справ не мала, тож, провештавшись магазинами, напросилася до друзів у гості.

Вітрини рясніли останніми новинками сезону, до яких, здавалося, усім було байдуже — літній одяг поки боронив тіло від холоду. «Може, зими цього року й не буде, — подумалось. — Прощавайте, светри й шарфи, більше не муситиму кутати у вас тіло. Прощавайте, безформні кілограми одягу, не обтяжуватимете тіла нескінченні холодні місяці!

Ось цю сукню б купить. Мабуть. Не сьогодні. Ще зважить. Але певно не втримається. Гарна. Хоч і має безглуздий вигляд на манекені, особливо поряд з потворним чорним зимовим пальто. Що воно робить тут? Від чого так недобре, так тривожно?»

Читать дальше →