Іржава доля

Начало книги

Олесь ще ніколи в житті нічого так не чекав, як цієї ночі. Весь нескінченний серпневий день, сповнений очманілої спеки, в’їдливого пилу та нестерпно одноманітного вимахування косою — весь цей з’їдений жнивами день хлопець мріяв лише про те, як дасть нарешті спокій здерев’янілим рукам, нап’ється досхочу, а потім заповзе кудись у холодок і буде спати, спати, спати… Довго-довго. Аж до світанку. Мов мертвий.

Нарешті нібито почали збуватися мрії. Скотилося до обрію сонце; на почорнілому небі налився прозорим сяйвом Чумацький Шлях; і батько, похмуро зиркнувши на Петра та вкрай знесиленого Олеся, махнув долонею: «Годі вже. Кидайте, нехай йому…» Кинули. Допленталися до річечки, повмивалися. Відсапуючись, посідали біля возів, із нетерпінням поглядаючи на жінок: де ж вечеря? Отут і гайнув кудись Олесів сон — гайнув, мов сіромаха від раптового пострілу. Бо там, біля вогнища, серед галасливого жіноцтва була й Олена. Бо знову довелося побачити її задумливі, немов богомазом писані очі, засмаглу струнку шию, вправні рухи напрочуд зграбних, ще по дитячому тендітних рук… Ото було б краще одразу лягти де-небудь подалі від інших та й спати собі — щоб і оком не кидати в її бік, щоб не чути її сміху, не шматувати серце марною тугою. А йому, бач, вечеряти закортіло, дурневі! От і маєш тепер…

Читать дальше →