Світло Парижа

Начало книги

Я не мала наміру втратити себе. Насправді ніхто не має такого наміру. Ніхто навмисно не відпливає від твердого всепрощаючого якоря свого серця. Просто йдемо на компроміси, часто маленькі, приймаючи, здавалося б, незначні рішення, при цьому не розуміючи, як ці маленькі зміни додаються до чогось більшого, змінюючи нас самих на кращих або гірших, і от ми бачимо себе такими, якими зрештою стали.

Я завжди мала добрі наміри: хотіла зробити матір щасливою, згладити мою неврівноваженість, ні з ким не ворогувати, полегшити мій власний шлях. Однак, зрештою, створила життя, схоже на порцелянові фігурки, що мешкали в маминих китайських шафках: гладенькі, гарненькі, крихкі й порожні. На них можна було лише дивитися. Не торкатися.

Багато років тому я могла б назватися художницею. Дитиною малювала на кожній чистій поверхні, яку тільки бачила: включаючи, на смуток моєї матері, стіни, чарівно чисті титульні сторінки бібліотечних книжок, а також більше ніж кілька свіжо випрасуваних скатертин. У старших класах сиділа годинами в кімнаті мистецтва після уроків, доки промені сонця за склом ставали тоненькі, і учителька малювання делікатно клала руку мені на плече й казала, що час іти додому. Під постійними пахощами парфумів Anais Anais ховався запах фарби, а всі чисті місця моїх підручників вкривалися каракулями й малюнками. У вихідні я ховалася від маминих безкінечних докорів у підвалі нашого будинку, де установила мольберт і малювала, доки не стемніє й пальці не задерев'яніють, накладаючи фарби й змішуючи їх на палітрі, доводячи до безладно чорного.

Читать дальше →