Як народжується стежка

Начало книги

У школу ми ходили полем.

Одним своїм краєм поле прилягало до села, і треба було зробити добрий гак, щоб обійти його, а потім толокою, балками, через стару греблю, через покинутий і запустілий Кубенків сад дістатися до Першотравенки, де стояла на горі наша маленька школа-семирічка.

Кружним шляхом ніхто не ходив. Ішли навпростець — гонами.

Раз або й два на рік — весною і восени — поле орали. І наша стежка зникала під ріллею, присипана грудками, розрівняна й заволочена. Здавалось, вона пропадала зовсім. А проте наступного дня стежка народжувалась — якось несміливо, напівтаємно, у вигляді тоненького, ледь помітного людського сліду, що петляв між грудками по свіжій ріллі.

Скільки не переорювали поле, а стежка народжувалася знов і знов.

Влітку вона губилась у високому житі, пірнала під важке волоття проса або темним шнурком тяглася серед білого квіту гречки. Бджоли теж любили нашу веселу стежку, вони носились над нею золотим метеорним потоком, сповнюючи літню тишу густим тривожним гудінням — музикою спеки і жнив. А коли прибирали поле і на ньому виростали розкішні хороми скирт, наша доріжка якось блякла серед голої стерні, потроху старіла й зморщувалась, ніби ждала осіннього плуга, який перекришить її ножем і пригорне землю.

Читать дальше →