Філософ Паркер Еддерсон

Начало книги

Полонений, ім’я?

Ну, зважаючи на те, що завтра вдосвіта мені його вже не зносити, то сенсу таїтися немає. Пáркер Éддерсон.

Звання?

Вельми скромне. Коли мова заходе про небезпечну роботу шпигуна, то офіцерами не розкидаються. Я сержант.

Полк?

Ви вже пробачте мені. Яку б дещицю я не знав, та моя відповідь може підказати, щó за сили зосереджені на вашому фронті. Я сам прийшов по таку інформацію, тому ділитися нею не збираюся.

А в тебе язик добре підвішений.

Потерпіть ще трохи, і завтра я вже не здаватимусь таким базікою.

Звідки ти знаєш, що помреш завтра на світанку?

Так повелося зі шпигунами, впольованими вночі. Гарна заведенція, якої притримуються в нашому ремеслі.

Генерал аж забувся про гідність високопоставленого та уславленого офіцера Конфедерації й усміхнувся. Проте жодному з його підлеглих чи опальних солдатів навіть на думку не спало би прирівнювати цей нібито природний усміх до щасливого знамення. Він не був ані щирим, ані заразним - він не передавався людям навколо: впімайному шпигуну, котрий його викликав, та озброєному вартовому, що привів неприятеля до намету, а тепер стояв трохи осторонь, спостерігаючи за бранцем, залитим жовтим світлом свічки. Усміхатися не входило в його військовий обов’язок, адже йому доручили зовсім інше завдання. Бесіда поновилася і носила характер судового засідання у справі злочину, за який належить карати на горло.

Читать дальше →