HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Начало книги

Ґабчик — так звати героя мого твору — існував насправді. Чи чув він, чи дослухався, лежачи на невеличкому металевому ліжку сам у темній кімнаті, як зовні, за зачиненими віконницями, знайомо скрегочуть празькі трамваї? Хотілося б у це вірити. Я добре знаю Прагу, знаю, який це міг бути номер трамвая (хоча номер міг і змінитися), знаю його маршрут і можу уявити собі те місце, де Ґабчик лежить за зачиненими віконницями, чекає, думає і слухає. Ми в Празі, на розі вулиць Вишеградської та Троїчки. Вісімнадцятий (або двадцять другий) трамвай зупинився біля Ботанічного саду. Дія відбувається головним чином 1942 року. Мілан Кундера в «Книзі сміху та забуття» розповідає, що трохи соромиться, коли доводиться вигадувати імена своїм героям. Хоча сорому цього анітрохи не помітно в його романах, сторінки яких рясніють Томашами, Тамінами та іншими Терезами. Цілком очевидно і без зайвих розумувань: що може бути банальніше, ніж, наївно переймаючись правдоподібністю або, у найкращому разі, просто для зручності, спробувати самовільно наділити вигаданого персонажа вигаданим ім’ям? Як на мене, Кундера мав би піти далі: що може бути банальніше, власне кажучи, за вигаданого персонажа?

Читать дальше →