Спанiєль мiстера Дарлiнга

Начало книги

Доктора Берцелiуса пiдняли з лiжка о третiй годинi ночi. Саме тодi, коли сон найсолодший. Отож доктор Берцелiус не дуже люб'язним тоном запитав крiзь дверi, кого це носить об такiй порi.

— Вiдчинiть, — почувся здавлений вiд хвилювання голос з того боку, вiдчинiть, док, справа дуже нагальна!

Бурмочучи пiд нiс про ослiв, яким не спиться вночi, доктор Берцелiус вiдчинив дверi. Порiг переступив високий молодик у довгому плащi з пiднятим комiром. Пiд пахвою вiн тримав щось загорнуте у картатий плед.

— Лихо скоїлося чотири години тому, — сказав гiсть, розгортаючи плед, — я вiдразу ж сiв у машину i помчав до вас. Сам я живу у Грибтаунi. Мене звуть Дарлiнг. Боб Дарлiнг.

— Ви небiж мiстера Дарлiнга? — запитав доктор Берцелiус, але в голосi його не було нi цiкавостi, нi люб'язностi.

— Так, я небiж мiстера Джекоба Дарлiнга. А це його спанiєль…

Небiж мiстера Джекоба Дарлiнга розгорнув плед, i тепер доктор побачив волохатi вуха спанiєля.

Читать дальше →