Сакура

Начало книги

Бокс, в якому мешкала Кьоко з своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набiк. Маленький коридорчик з умивальником, далi вузький прохiд до покою, в якому заледве вмiстилося лiжко, столик та двоє сидiнь бiля нього. Денне свiтло Кьоко вимикала лише тодi, коли вмощувалась з донькою спати. У вiльний вiд роботи час вона, лежачи в постелi, поглядала на стiни i мрiяла про те, що от би добре було навчитися малювати - тодi б вона вивела на оцiй сiрiй штукатурцi дерева, квiти, кущi... А на стелi, отам у кутку, намалювала б сонце. Може б, розступилися стiни, пiднялася б угору стеля, i вона б забула, що приречена все життя гибiти пiд землею. Саме гибiти, бо Кьоко здавалось, що вона не живе, а вiдбуває якийсь строк.

- Ти навчишся малювати, Мiка-тян?

Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя, i мовчки хитає головою.

- Тодi намалюєш на стiнi сакуру...

- А що це таке?

- Дуже гарне дерево, - мрiйливо говорить Кьоко. - Весною воно цвiте бiло-бiло з рожевим вiдтiнком...

Читать дальше →