Гравiантена Iвана Мудрого

Начало книги

Вони ходили мовчки по верхнiй алеї Володимирської гiрки, так нiби їм нi про що було говорити. А тим часом саме зараз мала вiдбутися вирiшальна розмова, на яку обоє очiкували довгими роками, розмова, яку вiн всiляко вiдкладав, вiдтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.

Над Києвом пропливав сонячний день початку березня - у блисках, прозорiй синявi, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повiтря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурi, стривоженi. Вiн - високий худорлявий чоловiк у потертому пальтi з рудим цигейковим комiром i такiй же старiй шапцi - ступав рiвно, як автомат, притискуючи опущенi руки до бокiв i закам'янiло дивлячись уперед; вона ж iшла повiльнiше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка i замшевi чобiтки надавали їй навiть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонцi, на зустрiчних, на золотi хрести Андрiївської церкви, що витикалися з-за кам'яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час вiд часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсiм не звертав на неї уваги. Нарештi вiн пiдiйшов до чорної металевої огорожi, що тягнеться понад самiсiньким краєм урвища, саме в тому мiсцi, де її зигзаг вигинається в бiк Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахiв, на вулички, по яких котилися манюсiнькi, нiби iграшковi, машини, сновигали дрiбненькi постатi.

Читать дальше →