Монолог самотнього мужчини

Начало книги

Я вже давно збирався розповісти цю історію від початку й до кінця, чесно, як на сповіді, та не знав, як до неї підступитись. Фрази першої не було, речення забійного. Власне, слова є: «Мужики виходили з туалету…», — гм… ні, краще – так: «…з чоловічої кімнати з просвітленими лицями», — але для нашого випадку вони жодним чином не підходять. Загострений олівець і стос білих аркушів досить довго припадали пилом на моєму столі. І дуже добре, що не було кому там витирати: терпіти не можу, коли хтось торкається того гармидеру, у якому я легко, без жодних утруднень знаходжу потрібні мені речі.

Може, воно так би все і лишилося: незайманий папір, несписаний олівець – якби не Кай–Уве з його улюбленим Сицилійським захистом (цей шаховий дебют відіграв певну роль у подіях).

Кай–Уве, мій приятель з самісінького Берліну, на відміну від мене все доводить до кінця: у нього дружина–красуня, акторка і співачка, двійко дітей, власний колектив «Ozeanburg»(не джаз–бенд, не рок група – щось середнє), чітко розпланований наступний сезон і ясне бачення подальших перспектив. Він ніколи не кидає справи на половині, і якщо вже йому вдалося витягти з мене необережну обіцянку, то простіше написати, бо він усе одно не відчепиться.

Читать дальше →