Баришник дур-зіллям

Начало книги

В останні роки сімнадцятого століття серед вертигузів і блазнів — сталих гостей лондонських кав'ярень — можна було помітити цибатого, схожого на обапіл незграбу на ім'я Ебенезер Кук, чолов'ягу більш амбітного, аніж талановитого, а втім, більш талановитого, аніж розважливого, який подібно до своїх друзяк-шалапутів, кожен з яких, як то вважалося, мав би навчатися в Оксфорді або Кембриджі, знайшов у звуках Рідної Англійської радше розвагу для себе, аніж предмет для наполегливої праці, тож замість засісти за науку він, опанувавши навички віршомаза, видобув на-гора стоси писаних на тогочасний штиб поезійок, що аж кишіли Юнонами та Юпітерами, бряжчали деренчливими римами та рясніли такими натягнутими, мов струни, порівняннями, що вони ледь не лускали.

Поетом Ебенезер був ані кращим, ані згіршим від своїх товаришів, жоден з яких по собі нічого шляхетнішого за власних нащадків не залишив; проте були чотири речі, які відрізняли його від решти. По-перше, його вид: світловолосий і світлоокий, кістлявий, з худим і видовженим обличчям, він стояв — ба ні, звисав — під кутом з висоти десь 11 п'ядей[1]. Вбрання на ньому було з гарного сукна та ладно зшите, проте тріпалося на кістяку, немов на довгих реях вітрилля, що втрачає вітер. Така собі людина-журавель — худі кінцівки та гострий дзьоб, — він рухався й сидів із розбовтаною рівновагою; кожна його поза була на диво незграбна, а кожен рух руками був ніби оберт млина, тож, жестикулюючи, він, здавалося, ледь не бився.

Читать дальше →