Море-океан

Начало книги

Скільки сягає око — пісок, поміж останніми пагорбами та морем — море — у прохолоді пообіддя, що догоряє, благословенне вітром, що невпинно дме з півночі.

Берег. І море.

Удавана досконалість — краєвид для божественних очей — світ, який просто існує та й по всьому, безмовне існування води та землі, довершене й точне творіння, істина — істина — і знову ця рятівна людина-піщинка, через яку затинається райський механізм, дрібничка, якої вдосталь, щоб призупинити надійний апарат невблаганної правди, нікчемна річ, посіяна в пісок, майже невідчутна тріщина на цілісному полотні святої ікони, дрібний виняток у досконалості безмежного берега. Здаля вона видаватиметься лише чорною цяткою: у безвісті, нікчемна людина й нікчемний мольберт.

Мольберт кинув якір із чотирьох тонких мотузок, припнутих чотирма каменями на піску. Невідчутно гойдається на вітрові, що завжди дме з півночі. Чоловік узутий у високі чоботи та вдягнений у мішкувату рибальську куртку. Він стоїть, споглядаючи море, крутячи в руках тоненький пензлик. На мольберті — полотно. Немов вартовий — це треба зрозуміти — що стоїть, захищаючи цей клаптик світу від мовчазного вторгнення досконалості, маленька тріщинка, що розтинає дивовижні декорації буття. Адже завжди так: досить проблиску людського, щоб порушити спокій за мить до того, як він міг обернутися на істину, а натомість ураз знову стає очікуванням і питанням, у цім проста й безмежна влада людини, яка є розщелиною та просвітом, кватиркою, крізь яку проникають потоки подій і безкінечна низка того, що могло б бути, бездонна прогалина, дивовижна рана, стоптана з краю до краю стежина, де вже нічого не може бути істинним, але все буде — достоту як кроки жінки, яка, загорнувшись у бузкову накидку, покривши голову, поволі зміряє кроком берег, оминаючи морський приплив…

Читать дальше →