Мáліна

Начало книги

Інґеборґ Бахман насамперед лірик. Уже після перших публікацій на початку 1950-х років її поезії здобули визнання в німецькомовному світі. Сьогодні неможливо говорити про літературу повоєнного часу без згадки її імені. Лірика Інґеборґ Бахман знаменувала собою початок нового періоду розвитку цього жанру в час, коли, за Теодором Адорно, після Освєнцима немислимо було писати вірші. Саме в її поезіях відчули утвердження нового — заклик до звільнення від апатії, що скувала усі почуття, до повноцінного, істинного буття. Написані мовою, вивіреною інтелектом, сповнені рефлексій та незвичних, навіть химерних образів, вірші Бахман не могли залишити байдужими — вони промовляли до кожного, зворушували й спонукали до думки. У їхньому вислові відчувалася сила: «Отож, напевне, звеличує лиш любов, одне звеличує одного.»[1] Зберігся звукозапис поетеси, зроблений на Північнонімецькому радіо у 1952–1957 рр., де вона декламує свої вірші. Голос — по-дівочому ніжний, дещо беззахисний, однак сповнений такої особливої глибини, щирості й зворушливої проникності, мелодики та м’якості тембру, що зрозумілою стає висловлена одного разу думка про те, що жодному акторові не вдавалося читати вірші Бахман так, як робила вона це сама. Напевно й тому, що звучання та інтонація її мови — особливі. Це мова півдня Австрії, того пограниччя, де зустрілися три мови — німецька, словенська та італійська. Не випадково поетеса впродовж усього життя наголошувала на своєму зв’язку з цією землею: «Я вийшла із цього світу, хоча народилася, коли Австрія вже більше не існувала.» Культурна традиція Австро-Угорщини завжди була її «домом», любов до якого витворює особливу ауру творів письменниці — любов складна, неоднозначна, напевно тому, що вимоглива, керована устремлінням до абсолюту.

Читать дальше →