Дивна така любов

Начало книги

Коли пуповину різали, казала мотовилівська повитуха Кукурудзиха, мати від болю конала, кричала страшно — аж голос їй тоді відняло. А мені — хоч би що. Усміхалася до світу, впускаючи довірливо крізь тонкі повіки перші промені штучного сонця.

Я народилася опівночі. На Різдво. У сильну завірюху. При старій запилюженій лампі баби Кукурудзихи. Моїй мамі пощастило, бо вже вранці наступного дня у Мотовилівці відключили електрику.

Надійкою назвали. Бо, певно, сподівалися від мене чогось. Рідні мої. Надію на мене якусь мали.

Отже, я усміхалася… А чого б не радіти, коли з темряви на світло виходиш? А що несправжнє, несонячне — байдуже тоді було.

Батько розсердився на маму, бо сина чекав, а не мене. Але ж спільна їхня вина — що так сталося. Неповінчаними вони зачаття учинили. Стихійно, похапцем. Згоди у Бога не поспитавши. От і мають — відьма їм народилася. Але хто про те знає? Поки що — ніхто.

На позиченій машині додому їхала, закутана з головою у нову пухову ковдру. Сам батько віз, хоч і не дивився, кого везе, лише — на дорогу, аби в яму чи в яку іншу халепу не вскочити. Мало там що. Снігу намело тоді за ніч — здоровенні кучугури та й морозець добрячий прихопив. Їхалося. Слизько. А батько давно не кермував. Відвик від машини. Ось чому і не дивився, кого везе.

Читать дальше →