Коли дивишся в безодню

Начало книги

У темно-фіолетовім небі над Вельзевуловою Твердинею палахкотіли лиховісні блискавиці. Їхні багряні відблиски падали на фортечні мури та вежі похмурої оселі Господаря Потойбіччя, і від цього складалося враження, ніби весь замок купається в крові.

Чоловік у просторому вбранні з червоного та синього шовку, з великим зеленим тюрбаном на голові, енерґійно крокував широкою стежкою в напрямку Твердині. Втім, вислів „у напрямку“ означав лише, що стежка вела туди, але при цьому раз по раз звивалася, часом повертаючи геть у протилежний бік, а темне громаддя Твердині безперервно змінювало своє розташування — то опинялося зовсім поруч, то віддалялося на багато миль, аж до самого обрію.

Проте чоловік у зеленому тюрбані продовжував іти стежкою, не намагаючись скоротити шлях. Він розумів, що з ґеоґрафією Нижнього Світу краще не жартувати, бо пряма тут далеко не завжди є найкоротшим шляхом між двома точками. До того ж, околиці Твердині були всіяні хитромудрими пастками, призначеними для необережних відвідувачів, і чоловік у тюрбані не збирався випробувати долю. Він надто цінував дароване йому право жити у плоті й не хотів наражати своє тіло на марний ризик, оскільки не був певен, чи отримає натомість нове, чи до скону віків муситиме блукати Потойбіччям у подобі безплотного духу. Тому він ішов стежкою, нікуди не звертав з неї, і з кожним його кроком у темно-фіолетовім небі чимраз яскравіше спалахували блискавиці.

Читать дальше →