За лаштунками в музеї

Начало книги

Я існую! Мене зачали під опівнічний дзвін годинника на камінній полиці в кімнаті по той бік коридора. Годинник належав колись моїй прабабусі (її звали Аліса), а тепер його втомлений дзвін відлічує, як я входжу у світ. Мене починають творити з першим ударом і завершують із останнім, коли батько скочується з матері й поринає у сон без сновидінь завдяки п’яти пінтам гіркого елю із броварні «Джон Сміт», випитим у «Чаші пуншу» із друзями — Волтером і Бернардом Беллінґами. У мить, коли я перейшла із небуття в буття, мати вдавала, що спить, як вона часто робила у такі миті. Щоправда, батько мій суворої вдачі, тож його таке не спиняє.

Батька звати Джордж, і він років на десять старший за матір, яка зараз хропе на сусідній подушці. Мати звати Беренікою, але всі звуть її Банті.

Хіба ж «Банті» — ім’я для дорослої? А втім чи краще б мені повелося у матері з іншим іменем? У простушки Джейн, по-материнськи турботливої Марії? Чи, може, у якоїсь Аврори чи Камілли, жінки з романтичним іменем, а не кличкою, як зі сторінок коміксу для дівчаток? Проте вже пізно. Банті, звісно, ще кілька років зватимуть «мамочкою», однак за певний час не лишиться жодного іменника на позначення матері (мама, мамка, мам, ма, мати, матінка, матуся), який і далі видавався б мені доречним, і я перестану її звати взагалі. Бідолашна Банті.

Читать дальше →