На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Начало книги

Ця загадкова історія почалася значно раніше, але набула нового розвитку з літа 1988 року. Стимульовано її було дуже промовистою, як на ті часи, подією. 5 серпня, в день народження Бориса Антоненка-Давидовича, збиралися біля його могили, що на Лісовому цвинтарі, всі, кому був дорогий цей письменник, хто шанував його творчість і схилявся перед його мужністю й громадянською незламністю. Людей зібралося чимало, та не встигли й квіти покласти, як з подивом та обуренням застерегли — наш гурт оточено десь п’ятьма десятками натренованих молодиків з однаково сірими обличчями… В нас цілився об’єктив відеокамери, старший віком, середнього зросту чоловік у темній куртці з рацією через плече приймав команди…

Я вибухнув щирим гнівом: «Чого вам треба?!» Та моє обурення було як «глас вопіющого в пустелі», бо охоронці єдиної й неділимої радянської імперії добре тямили, що їм тут потрібно. Бо відколи запанувала диктатура пролетаріату, а точніш, більшовицької партії, сіре видиме й невидиме військо розпочало непримиренну війну з усіма, хто хотів самобутності України, її національного розквіту. До таких належав і покійний письменник, який разом зі своїми яскраво обдарованими колегами невтомно дбав за становлення нової української літератури, з-під пера якого одна за одною виходили книжки прози, що стали масово впливати на пробудження національної свідомості, надто повість «Смерть», яка виносила смертний вирок всій комуністичній системі. Тому «смертоносний» Антоненко-Давидович потрапив туди, куди й мільйони таких «розумних», як він. Неволя забрала в нього понад два десятиліття. Він «опинився в таких обставинах, — як сам про це свідчить, — коли про літературу годі було й думати». До Києва повернувся 1957 року.

Читать дальше →