Там, за зимою

Начало книги

Наприкінці грудня 2015 року зима все ще змушувала чекати на себе. Настало Різдво зі своїми надокучливими балабончиками, а люди й далі ходили в сорочках із короткими рукавами та сандаліях: одні раділи цій плутанині пір року, інших лякало глобальне потепління, а тим часом крізь шибки видніли притрушені срібною памороззю штучні ялинки, спантеличуючи бíлок і птахів. Минули три тижні нового року, і — коли вже всі й думати забули про запізнення календаря — природа раптом прокинулася від важкого осіннього сну та обрушила на місто страшну хурделицю: іншої такої ніхто не міг пригадати.

У підвальному приміщенні на проспекті Хайтс[1] — комірчині з цементу та цегли з кучугурою снігу перед входом — Лусія Мараз кляла холод. Вона мала властиву її співвітчизникам стоїчну вдачу; звикла до непередбачуваних землетрусів, повеней, цунамі й політичних катаклізмів, жінка непокоїлася, якщо в розумний строк не ставалося ніякої напасті. А проте вона не була готова до такої сибірської зими, що помилково заблукала до Брукліна. Чилійські бурі обмежуються пасмом Анд далеко на півдні, на Вогняній Землі, де континент розсипається на посічені південним вітром острови, холод проймає до кісток, а життя направду тяжке. Лусія ж була родом із Сант’яго, що незаслужено славилося сприятливим кліматом, де зима волога й холодна, а літо засушливе та спекотне. Місто притулилося серед фіолетових гір, удосвіта іноді вкритих снігом; тоді найясніше у світі світло відбивається в сліпучо-білих вершинах. Зрідка на місто падає сумне білувате, наче попіл, порохно, яке, встигнувши вкрити міський краєвид, обертається на багнюку. Первозданний сніг завжди десь далеко.

Читать дальше →