Цинкові хлопчики

Начало книги

— Я йду сама... Тепер мені довго доведеться йти в самотині...

Він убив людину... Мій син... Кухонною сокиркою, я нею м’ясо ділила. Повернувся з війни і тут убив... Приніс і поклав уранці сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберігається. Здається, того ж дня я йому відбивні приготувала... За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечірній газеті написали, що рибалки виловили в міському озері труп... Шматками... Телефонує мені подруга:

— Читала? Професійне вбивство... Афганський почерк...

Син був удома, лежав на дивані, книжку читав. Я ще нічого не знала, ні про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього... Материнське серце...

Чи ви чуєте собачий гавкіт? Ні? А я чую, щойно починаю про це розповідати, чую собаче гавкання. Як пси біжать... Там, у тюрмі, де він тепер сидить, великі чорні вівчарки... І люди всі в чорному, тільки в чорному... Повертаюся до Мінська, йду вулицею, повз хлібну крамницю, дитячий садок, несу батон і молоко та чую це гавкотіння. Заглушливе гавкотіння. Я від нього сліпну... Якось ледь під машину не втрапила...

Читать дальше →