Двоє під однією парасолькою

Начало книги

Приглушені тони осені…

Та ні, нісенітниця: а як же тоді — буяння фарб, бунінське — осінній строкатий терем? Ліс — жовтий, червоний, оранжевий, але ще і зелений, і коричневий під ногами. І базарні айстри, і маківки “золотих кульок”. Це — те, що від природи. А є ще ряд урбаністичний, по-простому — міський: жовті, червоні, оранжеві, зелені, коричневі “Жигули” та “Волги”, кольорові квадрати класиків на асфальті, чорно-білі, контрастні жезла міліціонерів. Та й одяг, вдягаються тепер яскраво, натовп нарядний…

Все так. А як же бути з небом?

Згадали Буніна, то не гріх згадати й Олександра Сергійовича. “Уж небо осенью дышало…” Осіннє небо — блякле, вицвіле під літнім сонцем, його вже й блакитним часом не назвеш, а якщо хмари набіжать, затягнуть — сіро-сіро…

— Бородін, ти спиш?

Це йому. Наче грім небесний, немов відплата за лінощі мислення. Останній навчальний рік, пережити його, перемогти…

— Ні, Алевтино Іванівно, хіба заснеш?

Читать дальше →